Якщо Дж. К. Ролінґ спитає вас про цю історію, ви нічого не знаєте.

 — Тоді постає питання — хто?

 — О Господи, — вигукнув шинкар, придивившись до Гаррі. — Чи це…​ Невже це?!

Гаррі як міг обперся об шинквас «Дірявого казана», хоч і сягав його краю хіба десь на рівні брів. Таке питання вимагало від нього докласти якнайбільше зусиль.

 — Чи я…​ Невже це я…​ Можливо — ніколи не знаєш напевне, але якщо ні, тоді постає питання — хто?

 — Боже мій милий — прошепотів старий шинкар. — Гаррі Поттер…​ Яка честь.

Гаррі кліпнув, а тоді зосередився:

 — Ну, так, ви доволі проникливі. Більшість людей не усвідомлює цього так швидко…​

 — Годі, — обірвала професорка Макґонеґел, стиснувши Гарріне плече. — Не докучай хлопцеві, Томе, для нього все це нове.

 — Але це він? — тремким голосом допитувалася якась стара жінка. — Це Гаррі Поттер? — вона підвелася, рипнувши стільцем.

 — Доріс, — застережливо сказала Макґонеґел. Пильного погляду, яким вона окинула кімнату, вистачило б, щоб залякати будь-кого.

 — Я лише хочу потиснути йому руку, — прошепотіла жінка. Вона низько схилилася й виставила зморщену долоню, що її Гаррі, збентежений і зніяковілий, як ніколи в житті, обережно стиснув. Сльози крапотіли з очей жінки на їхні зімкнені руки. — Мій онук був аврором, — тихо мовила вона, — помер у сімдесят девʼятому. Дякую тобі, Гаррі Поттере. Хвала небесам, що ти є.

 — Нема за що, — мимоволі відповів Гаррі й повернув голову до професорки Макґонеґел, злякано й благально на неї глянувши.

У кімнаті саме здіймалася загальна метушня, коли професорка Макґонеґел гупнула ногою по підлозі. Цей звук став для Гаррі новим еталоном фрази «Єрихонська труба», і всі заклякли.

 — Ми поспішаємо, — оголосила професорка Макґонеґел надзвичайно, бездоганно нормальним тоном.

Шинок вони покинули без жодної проблеми.

 — Професорко? — звернувся Гаррі, коли вони вийшли до внутрішнього двору. Він збирався був запитатися, що все те значило, але на свій подив поставив геть інше питання: — А що то за блідий чоловік сидів у кутку? У котрого сіпалося око?

 — Гм? — дещо здивовано озвалася професорка Макґонеґел; здавалося, вона теж не очікувала цього питання. — Це професор Квірін Квірел. Цього року він викладатиме захист від темних мистецтв у Гоґвортсі.

 — Мене охопило вкрай дивне відчуття, ніби я його знаю…​ — Гаррі потер лоба. — І що мені не варто тиснути йому руку…​

Ніби зустрів когось, хто колись був другом — до того, як усе пішло шкереберть. Це було не зовсім те, проте інших слів Гаррі дібрати не зміг.

 — А що це взагалі було…​ усе те? — поцікавився він.

Професорка Макґонеґел обдарувала його дивним поглядом:

 — Містере Поттер…​ чи знаєте ви…​ як багато вам розповідали…​ про те, як загинули ваші батьки?

Гаррі непорушно глянув на неї у відповідь:

 — Мої батьки живі-здорові й завжди відмовлялися говорити про смерть моїх генетичних батьків. З чого я роблю висновок, що вона не була легкою.

 — Відданість, гідна захоплення, — голос професорки Макґонеґел стишився. — І все ж дещо боляче чути від вас ці слова. Лілі й Джеймс були моїми друзями.

Гаррі, раптово засоромившись, відвернувся.

 — Вибачте, — зніяковіло промовив він. — Проте в мене є мама й тато. І я знаю, що лише засмутився б, якби порівнював реальність із…​ чимось досконалим, що спорудив би у своїй уяві.

 — Це дивовижно мудро з вашого боку, — тихо зауважила професорка Макґонеґел. — Проте ваші генетичні батьки насправді померли дуже гідно, захищаючи вас.

«Захищаючи мене?».

Щось дивне стиснуло серце Гаррі:

 — Що…​ саме трапилося?

Професорка Макґонеґел зітхнула. Її паличка торкнулася чола Гаррі, і на мить йому перед очима все розпливлося.

 — Хоч якесь маскування, — пояснила вона, — щоб це не повторилося, доки ви не будете готові.

А тоді її паличка знову ковзнула, тричі постукавши по цегляному мурі…​

…​у якому одразу ж зʼявився отвір, що розсовувався в різні боки, збільшувався й здригався, аж доки перед ними не постав величезний склепінчастий прохід. За ним маячів довгий ряд крамниць із вивісками, що рекламували казани й драконячу печінку.

Гаррі й бровою не повів. Ніхто ж не перетворювався на кицьку.

І вони ступили вперед, разом, до чаклунського світу.

Там були крамарі, що навперейми закликали купити стрибучі чоботи («Зроблені зі справжньої летуми!») і «Ножі +3! Виделки +2! Ложки з бонусом +4!». Там продавались окуляри, що забарвлювали все в зелений колір, а ще низка зручних крісел із сидіннями-катапультами на випадок небезпеки.

Голова Гаррі все оберталася й оберталася навсібіч, наче намагалася відкрутитися із шиї. Він ніби потрапив у розділ з описом магічних предметів «Просунутих підземель і драконів» (він не грав у цю гру, проте книги правил читав залюбки). Гаррі відчайдушно намагався не пропустити жодного товару — раптом він виявиться одним із трьох необхідних складників для створення нескінченного циклу заклять бажання.

Потім Гаррі помітив дещо, що змусило його цілковито бездумно облишити заступницю директора й рушити навпростець до крамниці із синьої цегли та з бронзовим оздобленням. Отямився він, лише коли професорка Макґонеґел заступила йому шлях.

 — Містере Поттер? — запитала вона.

Гаррі кліпнув, усвідомивши, що він щойно зробив.

 — Вибачте! Я на якусь мить забув, що йду з вами, а не зі своєю родиною, — він вказав на вікно крамниці, де вогняні літери сяяли навіть здалеку сліпуче яскраво, складаючись у фразу «Видатні книжки Біґбема». — Коли проходиш повз книгарню, що в ній ще не був, то маєш зайти й роздивитися. Це родинне правило.

 — Це найбільш рейвенкловська річ, що я коли-небудь чула.

 — Що?

 — Пусте, містере Поттер. Спершу нам треба відвідати «Ґрінґотс» — банк чаклунського світу. Там розміщується сховище вашої генетичної родини зі спадком, що його залишили вам генетичні батьки, а вам знадобляться гроші для навчальних матеріалів, — вона зітхнула. — Гадаю, витратити певну суму на книжки буде цілком виправдано. Однак не варто, мабуть, із цим поспішати. У Гоґвортсі накопичилася чимала бібліотека з магічною літературою. Окрім того, вежа, що ви в ній, я твердо переконана, житимете, має власну, навіть більш різноманітну бібліотеку. Будь-яка куплена зараз книжка, найімовірніше, матиме там примірник.

Гаррі кивнув, і вони пішли далі.

 — Не зрозумійте мене неправильно, це чудовий спосіб відвертати увагу, — сказав Гаррі, доки його голова знову почала вертітися, — мабуть, найкращий з усіх, випробуваних на мені. Проте не думайте, що я забув про нашу незавершену розмову.

Професорка Макґонеґел зітхнула:

 — Ваші батьки — чи принаймні ваша мати — вчинили дуже мудро, не розкривши вам правди.

 — Тож ви бажаєте, щоб я й надалі залишався в блаженному невіданні? Цей план має певні прогалини, професорко Макґонеґел.

 — Гадаю, це було б доволі безґлуздо, — напружено визнала відьма, — якщо зважити, що кожен перехожий може розповісти вам, що трапилося. Ну добре.

І вона повідала йому про Того-Кого-Не-Можна-Називати, Темного Лорда, Волдеморта.

 — Волдеморт? — прошепотів Гаррі.

Це мало би бути кумедним, проте не було. Імʼя обпікало холодом, жорстокістю, кришталевою ясністю, ударом молота зі щирого титану по ковадлу піддатливої плоті. Гаррі овіяло холодом від самого тільки звуку цього слова, тож він вирішив вдаватися до більш безпечних термінів на кшталт Відомо-Хто.

Темний Лорд лютував у чаклунській Британії, диким вовком він роздирав і шматував звичну матерію щоденного життя її мешканців. Решта країн висловлювала занепокоєння, але втручатися не наважувалася: чи то через байдужий егоїзм, чи то просто через страх, адже перший, хто виступив би проти Темного Лорда, міг стати наступною мішенню його терору.

«Ефект спостерігача, — подумав Гаррі, згадавши експеримент Латане й Дарлея: у разі епілептичного нападу вам із більшою імовірністю допоможуть, якщо поблизу опиниться одна людина, аніж троє. — Дифузія відповідальности: кожен сподівається, що хтось інший підійде першим».

Смертежери відгукнулися були на заклик Темного Лорда й стали до його лав: стервʼятники, що копирсалися в ранах, змії, що знесилювали своїми укусами. Смертежери були не такими жорстокими, як Темний Лорд, та все ж наганяли жаху, і їх було багато. До того ж орудували вони не лише паличками: за масками в їхнім строю ховалося багатство, політичний вплив, шантаж таємницями — усе, щоб паралізувати суспільство, яке намагалося захищатися.

Єрмі Вібл, старий шановний журналіст, заклика́в був підвищити податки й запровадити військову повинність. Він кричав, що абсурдно багатьом щулитися від страху перед кількома. Шкіра, від нього залишилася сама тільки шкіра — прибита до стіни редакції поруч зі шкірами його дружини й двох доньок. Кожен хотів, щоб було вжито рішучіших заходів, але заявляти про це відкрито більше ніхто не насмілювався. Хто здіймав найбільше галасу, ставав наступним прикладом.

Доки імена Джеймса й Лілі Поттерів не очолили цей список.

Ці двоє теж могли б померти з паличками в руках і не жалкувати про свій вибір, адже вони були героями. Проте вони мали немовля, свого сина — Гаррі Поттера.

Сльози підступили до очей Гаррі. Він витер їх зі злістю чи, може, розпачем. «Я не знав цих людей по-справжньому, вони не мої батьки тепер, безґлуздо шкодувати за ними…​».

Припинивши ридати в мантію відьми, Гаррі поглянув угору й відчув деяке полегшення — в очах професорки Макґонеґел теж стояли сльози. З тремтінням у голосі він запитав:

 — То що трапилося?

 — Темний Лорд прийшов у Ґодрикову Долину, — прошепотіла професорка Макґонеґел. — Це мав бути ваш сховок, але вас зрадили. Темний Лорд убив Джеймса, убив Лілі й зрештою наблизився до вас, до колиски. Він кинув у вас смертельним прокляттям, і на цьому все скінчилося. Воно утворюється з чистої ненависти й бʼє в самісіньку душу, відриваючи її від тіла. Його не можна заблокувати, і хай у кого воно поцілить, той помирає. Проте ви вижили. Ви єдина людина, що вижила. Смертельне прокляття відскочило й влучило в Темного Лорда, лишивши від нього тільки обгорілий кістяк і нагородивши вас шрамом на лобі. Так настав кінець терору, і ми зробилися вільними. Ось чому, Гаррі Поттере, люди хочуть побачити шрам на вашому лобі, чому вони хочуть потиснути вашу руку.

Буря емоцій, що охопила Гаррі раніше, вимила з нього всі сльози, він був спустошеним і не міг більше плакати.

(Лиш десь у закапелках його свідомости ледь-ледь забриніла бентежна нотка, відчуття чогось неправильного в цій історії. Зважати на такі невиразні сигнали мало б бути одним із Гарріних умінь, та його увагу відвернули. Недарма існує сумне правило: найімовірніше, ви забудете про мистецтво раціональности саме тоді, коли найбільше його потребуватимете.)

Гаррі відсторонився від професорки Макґонеґел.

 — Мені…​ потрібно це обміркувати, — сказав він якомога спокійнішим голосом, втупившись у свої черевики. — Ем. Якщо хочете, надалі можете називати їх моїми батьками, не обовʼязково говорити «генетичні батьки» чи щось таке. Гадаю, немає причини, чому я не можу мати дві мами й два тати.

Професорка Макґонеґел не видала ані звуку.

І вони йшли разом далі мовчки, аж доки перед ними не постала велика біла будівля з широченними бронзовими дверима, над якими було висічено слова: «Банк Ґрінґотс».